Відомі історичні діячі України

Роман Мстиславич
галицький князь у 1199 – 1205 рр.
Роман Мстиславич, або Роман Великий (бл.1152 - 19 червня 1205) - Великий князь Київський (1204-1205), князь Новгородський (1168-1170), Володимирський (1170-1187, з 1188), Галицький (1188, з 1199) з династії Рюриковичів. Засновник Галицько-Волинського князівства і патріарх тамтешнього правлячого роду Романовичів. Вважався сучасниками наймогутнішим з усіх руських (давньоукраїнських) князів кінця XII - початку XIII століття, за що був прозваний «Великим».
Роман Мстиславич був сином великого київського князя Мстислава II Ізяславича та його дружини Агнешки - дочки польського князя Болеслава III Кривоустого.

Між 1168 та 1169 роками правив у Новгородському князівстві. Після смерті Мстислава II Ізяславовича волинські землі були поділені між його синами: Роман одержав Володимир-Волинський, Всеволод - Белз, Святослав - Червен, Володимир - Берестя. Незабаром, завдяки своїм особистим якостям, Роману вдалося добитися домінантного впливу в усіх волинських землях. По смерті останнього галицького князя з династії Ростиславичів - Володимира, сина Ярослава Осмомисла, - приєднав Галицьке князівство до Волинського (1199), створивши Галицько-Волинську державу. Здібний політик і добрий полководець, жорстоко приборкавши непокірних бояр, мав підтримку у міщанства. У двох походах 1201-1202 і 1203-1204 років його війська розбили половців і визволили чимало бранців. Вершиною його успіхів було взяття Києва та включення його у сферу своїх впливів. У зовнішній політиці Роман Мстиславович підтримував тісний союз із Візантією та Угорщиною, мав тісні зв'язки з Римським Папою Інокентієм ІІІ, перемагав неспокійних сусідів - половців і литовські племена, втрутився в справи німецьких князів, через свою другу дружину Єфросинію-Анну був споріднений з імператором Священої римської імперії Філіпом Швабським, який був одружений з сестрою Єфросинії - Іриною Ангеліною.

Роман Мстиславович намагався подолати роздрібненість Київської Русі. Був ініціатором зміни порядку престолонаслідування на основі принципу майорату. Проте передчасна смерть не дозволила реалізувати йому амбіційні плани.

1204 року Папа Римський Інокентій ІІІ вислав до Великого князя Київського Романа посольство й запропонував надати йому королівську корону та титул Короля Русі, одначе Роман відмовився й пішов війною на Польщу. Він просив благословення від Володимирського єпископа на цю війну, проте єпископ не підтримав дії князя.

Підтримував тісні зв'язки з бенедиктинцями монастиря св. Петра в Ерфурті.

1198 р. Володимирський князь Роман, племінник померлого (Володимира Ярославича), отримує від Лешека Білого Галицьке князівство до загальної скорботи галичан. 1199 р. Галицький князь Роман за короткий час знищує все нелояльне йому, галицьке боярство.1204 р. Роман відмовляє в данині Лешеку, оголошує себе його ворогом і вторгається в його землі; після того як він здійснює декілька набігів, Легко завдає йому поразки. 1205 р. Володимирський князь Роман на чолі сильного війська доходить до Завихоста, де був зрадницьки убитий під час мирних переговорів князями Лестко і Конрадом.

Мстислав Удатний
галицький князь у 1219 – 1227 рр.
Мстислав Мстиславич Удатний (бл.1180 - 1228) - князь Торопецький, Новгородський, Галицький і Торчеський з династії Рюриковичів. Прозваний «Удатним» за військову доблесть. Мстислав брав участь у походах 1193 і 1203 років руських князів проти половців. В 1212 і 1214 роках він здійснив вдалі походи на чудь і проти лівонських рицарів. Вів боротьбу з володимиро-суздальським князем Всеволодом III Велике Гніздо і в 1216 році розгромив війська його синів на річці Липиці.
У 1219 році Мстислав був запрошений боярами князювати у Галицьку землю. Під натиском його війська у 1219 році воєвода Бенедикт - фактичний правитель Галицького князівства при королевичі Коломані - разом з угорською залогою покинув Галич. Проте незабаром наступ об'єднаних польсько-угорських сил змусив його залишити Галич. Уклавши воєнний союз з волинським князем Данилом Романовичем, половецьким ханом Котяном, Мстислав Удатний 23 травня 1221 року розгромив угорські війська на чолі з Коломаном біля Галича і повернувся на галицький престол. Він був організатором походу руських князів проти монголів у 1223 році, який завершився жорстокою поразкою Русинів на Калці. Під час походу Мстислав Удатний очолював авангард князівських військ.

У 1227 році він видав свою дочку Марію заміж за угорського королевича Андрія, якому згодом передав всю владу над Галицькою землею. У 1227-1228 роках князював у Торчеську.

У 1228 році в дорозі з Торчеська до Києва Мстислав занедужав і помер, встигнувши постригтися в схиму за тодішнім звичаєм благочестивих князів. За відомостями польського історика тіло його було поховане в Києві, у церкві святого Христа, ним спорудженій.

Лев І Данилович
король Русі у 1264 – 1301 рр.
Лев I Дани́лович (бл.1228 - бл.1301) - старший син короля Данила Романовича (найстарший брат Іраклій загинув молодим на полюванні), князь Перемиський (1240-1269), Галицький, Белзький (з 1269), верховний правитель королівства Русі (бл.1270 - бл.1301).
За даними Галицько-Волинського літопису, вперше вступив у бій 1245 року під Ярославом.

У 1247 році (за іншими даними, в 1251-1252) для зміцнення союзу з Угорським королівством Данило Романович одружив його з донькою Бели IV Констанцією. Можливо, на знак цієї події було засновано місто Львів, назване іменем Лева Даниловича.

У 1252-1254 роках разом з батьком воював з монголо-татарським баскаком Куремсою.

Після смерті короля Данила (1264) не отримав, ні Галицького князівства, ні Холмського престолу (обидва дісталися молодшому братові Шварнові). Залишився правити Перемиським князівством. Як виглядає, верховним князем Руського Королівства тоді був Василько.

Проте 1269 року помер Шварно Данилович і Лев успадкував Галич, Холм, Белз і Дорогочин, об'єднавши таким чином Галицьке князівство. 1270 року помер Василько Романович, який, здається, перед смертю пішов у монахи, і Лев відтоді міг вважатися верховним князем Галицько-Волинського князівства.

Існують домисли щодо використання Левом королівського титулу. Однак, в Золотій Орді на той час зміцнів темник Ногай, який відновив владу золото-ординських ханів над Галицько-Волинським князівством. Свій вплив в Орді Ногай зберігав до своєї загибелі в 1300 році. Упродовж всього часу Лев залишався васалом Орди і навряд чи міг коронуватися.

За деякими даними, Лев у 1272 році переніс свою столицю до Львова. Згідно з хронікою Бартоломея Зиморовича, іншими давніми документами, Лев близько 1271 року відбудував Львів, спорудивши Високий замок, навіть перебув у ньому холодну зиму, але наступного року переніс резиденцію в новозбудований Низький замок на березі Полтви. В такому разі, Львів став столицею великої держави, яка проте залишалася васалом Орди.

Підтримував жваві дипломатичні зв'язки з Чехією, Угорщиною, Литвою, Тевтонським орденом.

Після смерті краківського князя Болеслава V Сором'язливого (1279) в союзі з чеським королем Вацлавом II намагався здобути Краків. Підтримуючи в боротьбі за краківський престол Болеслава II Мазовецького (сина сестри Предслави), вів тривалу війну з польським князем Лешком II Чорним.

Приєднав до Королівства Русі частину Закарпаття з Мукачевом (бл.1280) і Люблінську землю (бл.1292).

Після 1269 року, коли відбулась невдала спроба стати Великим князем Литовським замість брата Шварна, Лев підтримував союзні стосунки з Золотою Ордою, в його підпорядкуванні знаходився й Київ, а сам він носив титул Великого князя Київського.

1244 р. - похід проти претендента на галицький престол князя Ростислава IV і невдала битва на р. Січниці, лівій притоці Вишні у Перемишльській землі.

1245 р. - участь у знаменитій битві під Ярославом, де Лев командував полком, який зіграв у цій битві одну з вирішальних ролей.

1249 р. - похід на Слонім в ході участі галицько-волинських військ в литовській усобиці на стороні Товтивила.

1253 р. - активна участь у чеському поході на підтримку брата Романа в ході війни за Австрійську спадщину.

1253-1254 рр., зима - похід у ятвязьку землю проти князя Стекинта. В ході цієї війни з наказу короля Данила швидким маршем перекидує військо до Бакоти і приводить до покори боярина Милія, який став ординським баскаком.

1254-1255 рр., зима - каральний похід у Болохівську землю, князі якої як ординські данники підтримали Куремсу (Коренцу) у верхів'я Південного Бугу.

1255-1256 рр., зима - похід до Новогрудка на допомогу братові Романові та війна з ятвягами.

1258 р. - оборона східних кордонів проти ординців.

1269 р. - невдала спроба оволодіти Литовським престолом.

1272-1273 рр. - участь у польській міжусобиці на стороні свояка Болеслава V Сором'язливого, походи на ятвягів.

1275 р. - похід з ординцями на Литву у відповідь на здобуття великим литовським князем Тройденом Дорогочина.

1276 р. - похід на Слонім.

1277 р. - похід з ординцями на Литву.

1279 р. - війна за Польську спадщину по бездітній смерті Болеслава V Сором'язливого, одруженого з Кунегундою Угорською - сестрою його дружини Констанції.

1280 р. - похід на Польщу з ординцями.

1281 р. - приєднання жупи Берег та інших володінь на Закарпатті.

1282 р. - похід з Ногаєм в Угорщину.

1285 р. - похід з ординцями в Угорщину, війна проти Польщі в союзі з Литвою.

1287 р. - похід з ординцями у Польщу.

1289 р. - участь у польській усобиці.

1290 р. - участь у польсько-чеській війні, зустріч з чеським королем в Опаві.

1292 р. - приєднання Люблінської землі.

1299 р. - зустріч у Брно з королем Вацлавом ІІ - онуком двоюрідного брата, князя Ростислава Михайловича.

Докладав багато зусиль до створення Галицької митрополії, яка постала 1303 року, вже за короля Юрія I Львовича.

За легендою, похований у Онуфріївському монастирському храмі, що у с. Лаврів (Старосамбірський район, Львівська область).
Юрій І Львович
король Русі у 1301 – 1308 рр.
Ю́рій I Льво́вич (1252/1257 - 18 березня 1308) - князь Белзький (1264-1301), князь Галицько-Волинський (1301-1308/1315), Король Руський, син Лева I Даниловича і Констанції Угорської.

Спочатку князював на Холмщині і Підляшші, після смерті батька в 1301 році об'єднав всі землі Галицько-Волинського королівства зі столицею у Володимирі та успадкував від нього королівський титул.

За володарювання Юрія I Львовича Королівство Польське відвоювало у Руського королівства Люблінську землю у 1302 році, а Угорщина - частину Закарпаття. Проте в стані миру Галицько-Волинська держава зазнала розквіту і економічного добробуту. Юрій Львович титулував себе «королем Русі, князем Володимирії» (Regis Rusie, Princeps Ladimerie), його держава користувалася добрими міжнародними зв'язками. Зокрема Юрій Львович тримав союз з Куявською лінією польських князів, був одружений з Єфимією, сестрою Владислава I Локетка. Його заходами засновано в 1303 році Галицьку митрополію, до складу якої увійшли єпархії: Галицька, Володимирська, Перемиська, Луцька, Холмська, Турівська. По смерті Юрія I закінчився розквіт Галицько-Волинського королівства.
Дмитро Вишневецький
Українсько-литовський князь, легендарний засновник Запорізької Січі, у другій половині XVI ст. воював проти татар та московитів на сучасному Донбасі.Полковник кальницький/вінницький (1649 – 1664 рр.), непримиренний ворог Польщі та Московії. Один з небагатьох полковників Б. Хмельницького, який відмовився присягати на вірність московському цареві.
Дмитро «Байда» Іванович Вишневе́цький (близько 1517 - 1563/1564, Стамбул) - українсько-литовський магнат на Волині, князь гербу Корибут з династії Гедиміновичів. Козацький ватажок, гетьман. Урядник Королівства Польського (староста канівськийі черкаський). Власник маєтків у містечку Вишнівець Крем'янецького повіту. Збудований ним замок на острові Мала Хортиця вважається прототипом Запорозької Січі.
Козацький ватажок, після закладення ним фортеці на острові Мала Хортиця, яку будували так, як вважав за потрібне Д. Вишневецький, і розпочали цю справу, можливо, 1552 року. Тоді ж козаки вибрали його своїм гетьманом.

Дмитро Вишневецький був старшим з 4-х синів князя Івана Вишневецького від його першої дружини Анастасії Семенівни - доньки Семена Олізаровича (Олізарія) та княгині Острозької, сестри князя Костянтина Острозького. Дід Дмитра - Михайло Вишневецький-Збаразький, разом з його батьком, дядьками (стриями) Федором, Олександром, брали участь у Вишнівецькій баталії. Каспер Несецький називав його батьками князів Олександра Вишневецького та його дружину Скорутянку.

В історичних документах ім'я Дмитра Вишневецького вперше згадується 1545-му р. під час ревізії Крем'янецького замку. Наступна - 1548 року: набіг на землі Очаківського замку, котрий перебував під владою Високої Порти; в «Реєстрі шкод» за період з 14-23 жовтня 1548 р., 1 серпня - 6 листопада 1549 р. як найбільших нападників на володіння османів в Північному Причорномор'ї записано брацлавського старосту Богуша Корецького, старосту барського Бернарда Претвича, сини гетьмана Миколая Сенявського Ієронім (Ярослав, Ярош), Миколай, … князь Д. Вишневецький…

Починав діяти, набиратись досвіду в складі формувань під проводом Бернарда Претвича; очолював окремий відділ. Наприкінці 40-х років (з 1551) король Сиґізмунд II Авґуст призначив Дмитра Вишневецького старостою міст-фортець Черкас та Канева. Від цього часу оборона від татарських набігів стала його офіційним обов'язком. Осередком планів та амбіцій Дмитра стала закладена на пониззі Дніпра фортеця. Польські джерела стверджують, що після князя Федора Санґушка був старостою брацлавським, вінницьким.

Незважаючи на попередження Сиґизмунда II, Дмитро Вишневецький 1553 року власним коштом розпочав будівництво фортеці на острові Мала Хортиця, куди до нього стікалися козаки; фортеця мала стати форпостом у боротьбі проти татарської агресії. Мала Хортиця за результатами археологічних та гідро-археологічних досліджень 1990-2000 рр. ототожнюється з островом Байда, розташованим на захід від острову Хортиця.

Улітку 1553 року Дмитро Вишневецький несподівано залишив Малу Хортицю, з усім своїм військом відправився до Стамбула, де служив султанові Сулейману I півроку. Мотиви цього вчинку неясні: не маючи достатньої підтримки від уряду, намагався справити на нього відповідне враження, або прагнув налагодити добрі стосунки з султаном, щоб через нього мати вплив на Кримського хана. Інша версія - визволення з полону родичів загиблого Федька Вишневецького (зокрема, його вдови - княгині Марії). Ймовірно, безпечному перебуванню в Стамбулі сприяла дружина султана Роксолана. Вплив на уряд Великого князівства (і Польського королівства) він справив - двірські кола були стривожені, боялися, що Вишневецький наведе османів на Україну. Після повернення з Османської імперії на початку 1554 року Вишневецький вирушив до Варшави; пояснення стосовно перебування в Порті були прийняті. Одержав формальне доручення тримати оборону проти татар у закладеній ним фортеці. Надалі міг розраховувати лише на власні сили. Будівництво Хортицької фортеці він довершив, мобілізувавши козаків, селян Канівського та Черкаського староств.

Московсько-козацьке військо пішло під Аслам-город та Очаків. Похід тривав до початку літа і був успішним, ці міста були здобуті. Козаки захопили табуни коней, стада худоби, а також багато полонених і рушили назад. Сигизмунд II виправдовувався перед ханом Девлет-Гіреєм за той похід тим, що це була нібито справа московських козаків, а Вишневецький тут ні до чого. Він навіть намагався запевнити хана, що Хортицька фортеця буде корисною для Криму проти московської експансії, і що Вишневецькому доручена ця справа - тримати сторожу на Дніпрі - саме нападати через те, що Вишневецький мав добрі особисті стосунки з султаном і ханом. Але восени того ж 1556 р. козаки Вишневецького знову напали на Аслам-город, уже власними силами. Замок був здобутий, гарми з нього були перевезені до Хортицької фортеці. Девлет-Гірей спочатку спробував домовитись з Вишневецьким, запрошуючи його до себе на службу. Згоди він не одержав і в січні 1557 р. зібрав орду і зробив спробу захопити хортицьку фортецю. Облога тривала 24 дні, після чого татари з великими втратами відступили. Вишневецький сповістив Сигизмунда II про свою перемогу і запевнив його, що татари не зможуть на Україну, доки стоїть його фортеця. При цьому він просив «посилити замок людьми й стрільбою», але одержав від великого князя тільки похвалу, обіцянку жалування та рекомендацію не загострювати відношення з татарами.

Упевнившись у неспроможності правлячих кіл Великого князівства до рішучих дій, Дмитро знову звернувся до Москви; йому прислали тільки гроші, при цьому запрошували на царську службу. Влітку 1557 р. Девлет-Гірей зібрався з новими силами у похід на дніпровський замок; з ним ішли османське військо на човнах і молдавська поміч. Фортецю на острові було взято у повну блокаду, після тривалої облоги він змушений був її залишити через нестачу провіанту. Козаки невеликими групами прокрались крізь османсько-татарські заслони і подалися вгору Дніпром до Черкас. Покинута фортеця була зруйнована.

Розпочата Іваном IV Ливонська війна загострила московсько-литовські відносини, 1561 року Литва вступила у війну проти Москви. Д. Вишневецький разом із своїми козаками він попрямував до Дніпра і, зупинившись на острові Монастирському, домігся від великого князя для себе, своїх супутників ґлейтових листів - письмових гарантій безпечного перебування на території Великого князівства Литовського. Сиґізмунд II охоче прийняв Д. Вишневецького «в свою ласку господарську». На сеймі Д. Вишневецького приймали, вітали, цінуючи, як і раніше, дуже високо.

1563 року в Молдавії піднявся боярський заколот проти тодішнього непопулярного господаря - узурпатора, міжнародного авантюриста Якова Василакі Геракліда, або Деспота. Я. В. Гераклід був скинутий, його місце зайняв керівник заколоту боярин Штефан Томжа (Томша). Дмитра Вишневецького втягнув у молдавську авантюру Альбрехт Ласький. Частина боярства, невдоволена Деспотом, очолювана Штефаном Томжею (теж претендентом на трон, якого вже обрали господарем), підняла повстання, запросила Д. Вишневецького до себе на володіння (господарство), обрання Ш. Томші називали тимчасовим. Д. Вишневецький охоче погодився (загін складався тільки з 500 воїнів, про пастку не підозрювали), хоча був на той час хворим, слабким, швидко вибрався у похід з невеликими силами. Бояри, що його запросили, не дали йому достатньої підтримки, козаки були розгромлені. Частина їх, сам Д. Вишневецький (також, зокрема, Іван Сенюта потрапили у полон та відправлені до Стамбула.

За наказом султана Сулеймана II - сина Роксолани - Д. Вишневецького та двох його товаришів (зокрема, коменданта Хотинської фортеці, (родича Івана (Яна) П'ясецького було страчено (скинуто на гак), а рядових козаків відправлено на галери.

Навколо його життя, смерті створено багато легенд. Оповідали, нібито його, після катувань, було скинуто з високої башти і він зачепився ребром за гак, що стирчав із стіни, або що його було навмисно почеплено ребром на гак; що він прожив у такому стані три дні і при цьому без упину голосно лаяв османів та їхню віру; що тільки не стерпівши наруги над своєю вірою, хтось із османів застрелив Дмитра з лука. Оповідали, що османи вирізали та з'їли серце Вишневецького, щоб перейняти його мужність та відвагу. Згодом з'явились нові подробиці: що султан зваблював полоненого Вишневецького в османську віру, обіцяючи за це всілякі блага, але Дмитро зневажив все те та ще й сам, висячи ребром на гаку, стріляв із лука в султана. В українській народотворчості ця легенда перетворилася на широко відому думу про козака Байду.

Відомий як перший організатор козацьких військ. Вишневецький спирався на козацтво як на головну силу, якою він підпирав власні політичні амбіції. Козацький літописець XVIII ст. Граб'янка називав його навіть козацьким гетьманом. Діяльність Вишневецького вказала напрям, у якому пішов подальший розвиток українського козацтва, i дала йому потужний поштовх у цьому напрямі. Це просування козацтва на Низ Дніпра і врешті колонізація придніпровських степів, утворення організації не лише військової, але й політичної з міжнародними зв'язками, заснування козацької фортеці - справжньої Січі в Запоріжжі. Навіть його останній похід, що скінчився катастрофою в Молдавії, став прологом низки молдавських походів, здійснених козаками у наступні кілька десятиріч; найвідомішими з них були походи Івана Підкови (1577) та Тимоша Хмельницького (1653 р.).


Іван Богун
Полковник кальницький/вінницький (1649 – 1664 рр.), непримиренний ворог Польщі та Московії. Один з небагатьох полковників Б. Хмельницького, який відмовився присягати на вірність московському цареві.
Іва́н Богу́н (пом. 17 лютого 1664) - український військовий і державний діяч, козацький полководець часу Хмельниччини, полковник подільський, згодом - кальницький і паволоцький.
Достеменно про походження, дату та місце народження Богуна не відомо. Його біографія до 1649 року рясніє припущеннями та версіями жодна з котрих не є безсумнівна.

За даними польського дослідника Євгена Лятача, був сином Федора - дрібного шляхтича, державця містечка Бубнева (тепер село Бубнівська Слобідка, Золотоніський район). Рід Івана Богуна, як припускається у наукових дослідженнях, козацько-шляхетського походження, але це припущення мало обґрунтоване. У книзі «Малороссійский гербовник» (автори В. Лукомський, В. Модзалевський) описано герб роду Богунів. Також вказано, що полковник мав сина Григорія та онука Леонтія. Вони були військовими товаришами.

Деякі джерела стверджують, що він був учасником визвольних повстань 1637-38 років, проте сучасні дослідження спростовують цю тезу. Протягом 40-х років XVII століття Богун вів звичайне для реєстрового козака життя - робив грабіжницькі наїзди на прикордонні землі московського царату, брав участь у військових походах проти кримських татар та переймав їхні торгові обози до Московії. Вірогідно перебував на королівській службі в Кодаку.

З початком у 1648 році Визвольної війни українського народу Богун став одним із сподвижників гетьмана Богдана Хмельницького і, згідно з «Реєстром Війська Запорізького 1649 року», значився серед козаків Чигиринського полку, в його сотні був записаний «кадровий резерв» Хмельницького як прості козаки (зокрема серед них Михайло Криса, який був серед заручників у поляків в битві під Жовтими водами). Треба додати, що народна дума згадує про нього як одного із чотирьох керівників повстання, які перед самим початком війни прибули на Низ (серед них ще Максим Кривоніс, Мартин Пушкар та Михайло Борохович). Згодом, 1650 року, за добрі організаторські здібності та військовий талант Богуна призначили кальницьким полковником.

В 1651 році Богун вів бої на Брацлавщині проти загонів М. Калиновського та С. Лянцкоронського. У боях під Вінницею в березні 1651 року Богун вперше найбільш масштабно проявив свої здібності воєначальника. Залишивши частину свого війська у місті, Богун з рештою вирушив назустріч польському магнатові Лянцкоронському з добірною шляхетською кіннотою. Після нетривалої сутички козаки в удаваній паніці почали відступати до укріпленого по той бік Бугу монастиря, таким чином заманивши в ході бою польську кінноту на Південний Буг, де крилаті гусари потрапили до завчасно підготованої пастки (козаки перед боєм прорубали в кризі ополонки, притрусивши їх сіном та прикрили снігом, щоб не було видно). Сам Лянцкоронський ледве врятувався від такої смерті.

Незабаром надійшов і польський гетьман Калиновський. Він обложив Вінницю та почав штурм. Проте великого успіху це не принесло. Сучасник (польський шляхтич) з сумом говорив про повну безпорадність і безсилля шляхетського війська перед козаками Івана Богуна:

У цей час підійшли надіслані на поміч гетьманом Хмельницьким козацькі загони на чолі з уманським полковником Йосипом Глухим і полтавським - Мартином Пушкарем. Дізнавшись про підкріплення польсько-шляхетське військо в паніці відступило, залишивши весь свій обоз. В подальшому, переслідуючи польські загони, полк Богуна брав участь у штурмі Кам'янця-Подільського (29 квітня - 1 травня 1651 року), а в середині травня його козаки оволоділи Корцем.

Але все змінилося 30 червня, коли військо Ісляма III Ґерая, під тиском польських військ, панічно вдалося до втечі. Керівництво перейшло до Ф. Джалалія. Хмельницький, разом із писарем Іваном Виговським і чотирма охоронцями, подався за татарами аби повернути їх назад. Проте зробити цього йому не вдалося й він почав збирати військо до чергової сутички. Становище козацького війська, котре без татарської кінноти було вельми вразливе, стало стратегічно невигідне та містило певну небезпеку. Гетьман, за допомоги гінців, віддав наказ війську відходити на інший плацдарм. Богун, на чолі кількатисячного загону, здійснив відволікаючий атакувальний маневр на розташування поляків, доки основні козацькі сили полишили табір та вдалися до відступу. В той же час зо кілька сотень козаків, фактично смертників, лишилися в таборі аби надати з'єднанню Богуна та основним силам більше часу для відступу.

Решта сміливців, які не встигли переправитись, але й не вдалися в шаленство, хоробро прийняла бій, вважаючи, краще померти славою воїна, ніж здатися в полон. Їх нараховувалося близько трьохсот; вони подібно до спартанців Леоніда стримували натиск усієї польської армії тим самим, намагаючись прикрити відступ. Пропозиції короля зберегти життя з презирством відкидалися. Ці триста загинули в нерівній боротьбі з шляхетським військом. Мужність усіх трьохсот проілюструє останній(за деякими даними, сотник Нечитайло), в якого влучило чотирнадцять куль, а він продовжував відбиватися. Коли польський король запропонував йому в дарунок життя, той відповів, що хоче вмерти в бою, як справжній козак.

Поразка Калиновського викликала велике обурення в самій Польщі. Гетьмана польного та магната Лянцкоронського звинувачували в загибелі багатьох знатних магнатів, полеглих під Вінницею.

У 1653 році Річ Посполита продовжує реакційну боротьбу проти українців. В березні 1653 року загони Богуна виступили проти армії Стефана Чарнецького, який, захопивши Липовець, Погребище та інші міста, рухався вглиб України. Маючи значно менші військові сили, вінницький полковник відступає углиб Брацлавщини під Монастирище. 21 березня поляки обложили місто і почали штурм, проте захопити його вони не спромоглися. На другий день Чернецький зробив відчайдушну спробу взяти його, але при цьому сам дістає тяжке поранення. Богун, скориставшись ситуацією, непомітно вивів частину козаків, з міста; половині наказав переодягнутися в татарський одяг і наступати, а сам з іншою половиною вдарив у тил ворога. Поляки, впевнені, що надійшло підкріплення, починали в паніці тікати. Про цю поразку один з літописців написав, що польське військо тут «велику шкоду і сором свій побачило і пізнало».

Ось як пишуть про це учасники тієї битви - польські шляхтичі В. Каховський та Твардовський:

Твардовський також пригадав, що після появи Івана Богуна з козаками в тилу, які були переодягнені в вивернуті вовною наверх кожухи (подібно до татар) та кричали по-татарськи:

С. Величко сповіщав, що поляки панічно втекли в сторону козацького сотенного містечка Цибулів і озвучив втрати поляків 6 тисяч убитими, та обоз. Тоді на допомогу Івану Богуну спішив сам Богдан Хмельницький, проте запізнився.

Гора, на якій стояло козацьке військо поруч із Монастирищенською фортецею, донині називається Кошовою. Тобто горою, де розміщувався козацький кіш (табір).

Цього ж 1653 року Богун разом із Тимошем Хмельницьким водив козацькі полки в похід на Молдовою, де було розгромлено армію Георгіци та його союзників. Після загибелі в Сучаві Тимоша (5 листопада 1653 року), Богун повернувся з військом в Україну.

У битві під Жванцем Б. Хмельницький оточив військо Яна Казимира, що не полишав сподівання підкорити українські землі. У цей вирішальний момент кримський хан зрадив козаків і вступив в договір з польським королем, тим самим врятувавши його. Відносини між Гетьманщиною і Річчю Посполитою починали регулюватися згідно зі Зборівським договором 1649 р. За це король дозволив татарам під час повернення до Криму грабувати та брати у полон українське населення. І.Богун отримав наказ не допустити цього і покарати зрадників. Літописець Величко описує, як вінницький полковник на чолі десятитисячного козацького війська розгромив татар, які розділилися невеликими загонами для взяття ясиру. Їх втрати становили близько 8 тисяч воїнів, 2 тисячі було взято у полон.

В кінці 1653 року та протягом 1654–1655 років кальницький полковник практично безперервно вів бойові дії проти коронної армії та татарських загонів на Брацлавщині та Уманщині.

1655 року Богун вписав ще одну героїчну сторінку в історії визвольної війни, керуючи обороною Умані, яку не вдалось взяти полякам. Він так укріпив цю фортецю (місто було оточене високими валами і глибокими ровами, аби вали були не приступними, Богун звелів облити їх водою, перетворивши на слизькі крижані гори), що польські воєначальники порівнювали її з голландською Бредою, що вважалася зразком військово-інженерної майстерності.

У 1655 році Польща робить ще одну спробу оволоділи українськими землями. Польське військо оточило Богуна в містечку Охматів та кинулося навперейми Хмельницькому та полкові росіян, яким командував воєвода Шереметєв. Перевага була на боці поляків - вони відтіснили українців і росіян від Охматова, проте ті, оговтавшись, почали відновлювати втрачені позиції. Ось так, з перемінним успіхом тривала битва.

А доля цієї битви вкотре вирішилась Богуном. Знаний майстер прориву, він зумів вийти з облоги. А на ранок поляки, що рушили на Хмельницького з подивом зауважили: його військо побільшало і завзято гріється, ладнаючи бруствери із … замерзлих на полі бою. А щодо ідеї спорудження на «дрижиполі» такого валу, то Іван Богун загадав свій досвід оборони Умані. Здолати цього валу поляки так і не змогли. Тому армії відступили, не зазнавши ні поразки, ні перемоги.

В політичному спектрі української козацької держави Іван Богун досить рішуче виступив проти укладення Богданом Хмельницьким Білоцерківського договору (28 жовтня1651), засуджуючи при цьому політику поступок Польщі і зменшення козацького реєстру. У 1654 році Богун був у числі противників курсу Хмельницького на союз із Москвою. Він, разом з Іваном Сірком, Петром Дорошенком та іншими, виступав проти підписання Переяславської угоди, й, не склавши присяги російському цареві, згодом очолив антимосковську старшинську опозицію.

У грудні 1656 року Богун як один із керівників козацького корпусу під командою наказного гетьмана Антона Ждановича вирушив у похід проти військ Речі Посполитої. Українські війська разом із союзними арміями Семиграддя та Швеції протягом першої половини 1657 року пройшли Західною Україною та Польщею, здобувши при цьому Краків, Берестя та Варшаву, але в кінцевому рахунку соромно, без наказу, змушені були відступити в Україну влітку 1657 року. Хмельницький збирався скарати на горло усіх очільників-дезертирів проте через упокоєння не встиг те реалізувати. Регент Виговський те їм вибачив що зумовило надалі його підтримку Ждановичем та Богуном.

Після смерті Б. Хмельницького (27 липня 1657 року) Іван Богун певний час підтримував курс Івана Виговського та Юрія Хмельницького на унезалежнення від Москви української зовнішньої та внутрішньої політики, але й крен в інший бік вказаних гетьманів - на зближення із Польщею чи Туреччиною теж викликав спротив кальницького полковника. Зокрема, Богун відмовився підписувати укладений Виговським Гадяцький договір (6 вересня 1658 року) і разом з І. Сірком очолив народне повстання, метою якого було усунення гетьмана від влади. Зазнавши поразки, Виговський попросив допомоги в Туреччини та, васально залежного від неї, Кримського ханства. Але Івану Богуну та Сіркові вдалося завдати поразки кримським татарам і прогнати Виговського з країни. Також кальницький полковник виступив проти укладених Ю. Хмельницьким Переяславських статей, що їх нав'язувала Росія та Слободищенського трактату (1660), продиктованого Річчю Посполитою.

1662 року кальницький полковник Богун був ув'язнений поляками і відправлений до Мальборка. Але на початку 1663 року він був звільнений Яном II Казимиром в обмін на участь у поході на Лівобережну Україну. Але згодом Богуна звинуватили у зносинах з московитами та урядом Івана Брюховецького і розстріляли поблизу Новгород-Сіверського 17 лютого 1664 року, за іншою версією - зі звичайної помсти за завдані ним поразки. Похований під Новгород-Сіверським.

Петро Дорошенко
Гетьман Війська Запорізького Правобережної України (1665 – 1676 рр.), створив перші підрозділи сердюків – гетьманської гвардії
Петро Дорошенко (1627, Чигирин - 19 листопада 1698, с. Ярополче, Московія) - визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665-1676), очільник Гетьманщини (1668-1670). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та козацько-московської війни. Гетьманування, котре припало на добу Руїни, провів в постійних війнах, як з зовнішніми, так і внутрішніми супротивниками.

Народився в 1627 році в Чигирині, нині Черкаська область, Україна. Походив із давнього козацького роду, онук соратника Петра Сагайдачного Михайла Дорошенка, який загинув під час виправи на Крим 1628 року. Батько - наказний гетьман Дорофій Дорошенко.

Загалом існуючі джерела не дають змоги широко висвітлити життя і діяльність Петра Дорошенка в молоді роки - до часу проголошення гетьманом в 1665 році відомості про нього досить фрагментарні.

Мав добру освіту, добре знав латинську і польську мови. На початок Хмельниччини обіймав посаду писаря ГВА. 1655 року призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, зокрема вів переговори з шведським урядом щодо союзу проти Речі Посполитої, також згодом очолював делегацію до Москви 1659-1660 року.

По смерті Богдана Хмельницького гетьманом, на старшинській раді 1657 року в Корсуні, було проголошено ватажка шляхетсько-олігархічного угруповання Івана Виговського. Петро Дорошенко визнав його владу, але не входив до близького оточення нового гетьмана. Під час повстання Мартина Пушкаря на чолі полку вів бойові дії проти повстанців. Активний учасник Козацько-московської війни. Брав участь в перемовинах з посольством Станіслава Бєнєвського, які завершились угодою авторства Немирича-Виговського - Гадяцьким договором. 7 вересня 1658 року перебував в таборі під Гадячем. Згодом зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під натиском армії Семена Пожарськогоне вдалося.

На відміну від старшин з оточення Виговського не отримав від Сейму Речі Посполитої ні маєтків, ні шляхетства, тож зрештою, коли на Правобережжі зросли опозиційні до гетьмана настрої, Дорошенко з частиною полку відбув на Чигиринщину, де невдовзі разом з Іваном Ковалевським став одним з найближчих дорадників Хмельниченка, який, у свою чергу, незабаром по вересневій різанині на Чорній раді в Германівці, й отримав булаву.

Брав участь в перемовинах з Анджеєм Потоцьким, який безрезультатно намагався намовити козацтво залишитися в складі Речі Посполитої. Опісля очолив переговори з Олексієм Трубецьким, які зрештою завершилися підписанням Хмельницьким Переяславських статей. Оскільки їх умови були ще гірші за попередні домовленості, в кінці року Петро Дорошенко, на чолі посольства, відбув до Москви задля перегляду угоди.

У 1663–1664 роках - генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 року - полковник Черкаського полку.

10 жовтня 1665 року правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 року у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. Він замінив на цій посаді Степана Опару. У 1665-1666 роках Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву - Василя Дрозда і Дацка Децика.

Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися особистою відданістю гетьманові.

Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.

Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.

У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.

Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу короля Речі Посполитої і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривав антимосковський виступ. Напередодні повстання він пообіцяв лівобережному гетьману Івану Брюховецькому відмовитися від булави у разі коли той збройно виступить супроти царя. Натомість, за першої ліпшої нагоди, у військовому таборі під Диканькою, змовившись з колишніми прибічниками Якима Сомка, вислав козаків привести та ліквідувати Брюховецького, чим відвернув від війська запорожців котрі надалі збройно виступили проти Дорошенка. 8 червня 1668 року Петра Дорошенка проголошено гетьманом всієї України «Обох берегів Дніпра».

Гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва почала підривати її шляхом підтримки його суперників і прямою військовою агресією. Запорожці, уклавши союз з Кримським ханством, заприсяглися завершити справу котру у таборі під Диканькою не вдалося завершити поплічнику Брюховецького полковнику Івану Чугую - усунути Дорошенка. Південні лівобережні козацькі полки відмовилися йому підкорятися через що він був змушений розпустити військо та, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 року Дорошенку за допомогою козаків під проводом Івана Сірка (котрий починав кампанію у лавах Суховія) вдалося розгромити Петра Суховія і його спільників - кримських татар.

Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. У середині березня 1669 року в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Московією новий договір - Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко навесні 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз затвердили Генеральна Військова Рада 10-12 березня 1669 року в Корсуні.

1669 року Дорошенко отримав від османського султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку. На думку історика Наталії Яковенко основою військово-політичного союзу стала угода, підписана 18 років до того (у 1651 році) між Богданом Хмельницьким і османським султаном. За цим старим договором:

- територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;

- підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;

- українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;

- українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь османської казни;

- на українських землях османи і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;

Османська імперія і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Річчю Посполитою і Московією без згоди гетьмана;

султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися османською та українською мовами.

У вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей османського султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Речі Посполитої уманським полковником Михайлом Ханенком. Упродовж 1671 року призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти армії Речі Посполитої і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 року пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 року армія Речі Посполитої на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю.

Навесні 1672 року розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Османської імперії, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія, яку очолювали османський султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 року українсько-османсько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, уряд Речі Посполитої 5 жовтня1672 уклав Бучацький мирний договір 1672 року.

Укладання Бучацького договору, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672 року, замість скинутого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом обрали Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 року було проголошено гетьманом всієї України.

У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.

Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Османські залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини османському султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Османської імперії, він вирішив зректися булави.

Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.

Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.

Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 роках Дорошенка призначили вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.

Останні роки життя Дорошенко провів у селі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; за 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра, дочку Катерину.

Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році.

Сердюки (серденята, сердюцькі (охочепіхотні) полки) - вояки найманих піхотних частин, що утримувалися гетьманами Війська Запорозького з другої половини XVII - першої половини XVIII століття. Складали гвардію гетьмана. Сердюків набирали переважно з українського населення, козаків Гетьманщини і Запоріжжя, які наймалися за утримання і платню від гетьманського уряду. Середній сердюцький полк нараховував 400-500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію. Указом російського царя від 14 липня 1726 року сердюцькі полки ліквідовано.

Перші згадки про сердюків відносяться до 1665 року. На думку історика Миколи Крикуна цих вояків початково називали «серденятами» від імені «Сердневого полку», що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку. Сердюки або серденята були професійними військовими заробітчанами з південної Київщини та Східного Поділля. Поступово вони перетворилися на українську військову формацію. На 1671 рік при Дорошенкові нараховувалося 5 сердюцьких полків.

Основний масив сердюків, що служили на Лівобережній Україні, походив з українського етнічного середовища. Цьому сприяв політичний статус Гетьманщини, відокремленої від західноєвропейських ринків найманства.

У 1660-1679 роках більшу частину сердюцьких формувань становили православні українці й білоруси Правобережжя, які в московських документах називалися спільно «литва». Також служили волохи і меншою мірою поляки. Волоська традиція військового найманства в козацькому війську тягнулася від часів Хмельниччини. Волохи служили переважно в «компанійській» кінноті. Між 1705-1711 роками сердюцькі частини поповнювалися вихідцями з Білорусі, Польщі та Придунав'я. Іноземці швидко асимілювалися, про що свідчать українські імена і прізвища їхніх нащадків.

В історіографії та народній пам'яті існувало ототожнення сердюків-найманців з чужинцями. Це явище мало соціально-психологічні, а не етнічні причини. Для козаків Лівобережжя сердюки були негідниками, що зводили військову справу до статусу ремесла, яке продається за гроші. Для простого населення сердюки були чужими захисниками інтересів панівних верств. Таке негативне сприйняття найманців-піхотинців відбилося в «Історії русів» та працях російської історіографії.
Кость Гордієнко
кошовий отаман Запорізької Січі (1703 – 1728 рр.), непримиренний ворог Московського царства
Гордієнко (Головко́) Кость (Костянтин) Гордійович (р. н. невід. - 4 травня 1733, Кам'янська Січ, нині село Республіканець, що на Херсонщині) - кошовий отаман Запорозької Січі, видатний військовий і політичний діяч, який попри особисту неприязнь до Івана Мазепи підтримав останнього в боротьбі з Петром I. Створив та очолив Кам'янську Січ. До 1728 р. очолював Олешківську Січ, сподвижник та співавтор конституції П. Орлика.

Фахівець з історії запорожців Дмитро Яворницький вважав що кошовий родом з Полтавщини, дослідник польського походження Аполлон Скальковський припускав що Кость був родом з Волині, з українського шляхетського роду Гординських. На користь першого варіанту свідчить той факт, що прикладати прізвище до ймення батька було звичаєм на Лівобережній Україні, а не на Волині.

Навчався в Києво-Могилянській колегії, пізніше вступив до Війська Запорозького Низового.

Був козаком Платнирівського куреня Запорозької Січі. 12 разів обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Обіймав цю посаду з грудня 1703 до 27 травня 1706 р., а також з грудня 1707 до квітня 1709. У 1710-1728 рр. - кошовий отаман Кам'янської та Олешківської Січі.

Кость Гордієнко відверто виступав проти московського гніту, відкрито відстоював права і вольності Війська Запорізького перед Петром I, чим заслужив довіру і повагу запорожців.

1702 - надіслав листа царю Петру I, в якому писав про утиски запорожців московськими воєводами, особливо після будівництва біля Чортомлицької Січі фортеці Кам'яний Затон і розміщення там московської залоги. Тим же мотивувалась і відмова присягнути на вірність московському царю.

Попри особисту неприязнь до гетьмана І. Мазепи 1709 року підтримав його і разом із запорожцями перейшов на його бік. При зустрічі зі шведським королем Карлом XII Гордієнко виголосив промову латинською мовою. Послідовно виступав за шведсько-український союз та проти наступу царату на козацькі вольності.

Після смерті І. Мазепи у м. Бендери спільно з Пилипом Орликом брав участь у складанні т. зв. Бендерської конституції («Конституції Пилипа Орлика», «Договір і постанови між гетьманом Орликом і Військом Запорозьким 1710 року»).

Син Костя, Василь Гордієнко, після взяття Батурина (1708) був заарештований росіянами у Верхньому Салтові і невдовзі після звільнення помер (там само). Після Полтавської битви (1709) росіяни знову мали намір заарештувати його, але, через відсутність можливості зробити це, викопали й обезголовили труп, після чого повісили на дереві.

У 1711 р. як кошовий отаман брав участь у поході Пилипа Орлика на Правобережну Україну, з метою звільнення України від російської влади. Похід, на жаль, закінчився невдачею.

Після руйнування Кам'янської січі російською каральною експедицією у 1711 - Кость Гордієнко разом із запорожцями перебрався на територію Кримського ханства (землі у гирлі Дніпра), де осів в Олешках і заснував Олешківську Січ, яку очолював до 1728 р.

Неодноразово залагоджував конфлікти запорожців із кримським ханом і султаном турецьким.

З 1729 р. не брав участі у політичній діяльності, але своїм авторитетом стримував запорожців від повернення під владу російського царя. І лише після його смерті та поховання в Кам'янській Січі, ті зважилися повернутися під імперську руку.

Був урочисто похований запорожцями з мушкетними та гарматними залпами на території Кам'янської Січі (тепер село Республіканець Бериславського району Херсонської області). Могила з унікальним кам'яним пам'ятником-хрестом збереглася до наших днів.

Петро Калнишевський
Останній кошовий отаман Запорізької Січі (1765 – 1775 рр.), за легендою визначив місце поштової станції, яка згодом перетворилася на місто Кривий Ріг, канонізований Українською Православною Церквою Київського патріархату (2008 р.) та Українською Православною Церквою Московського патріархату (2014 р.)
Петро Іванович Калнишевський (20 червня 1690/(липень 1691), с. Пустовійтівка, Лубенський полк, Гетьманщина (нині Роменський район, Сумська область, Україна) — 31 жовтня (13 листопада) 1803, Соловецький монастир, Російська імперія) — останній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765−1775 роках.

Канонізований УПЦ КП у 2008 році (вшановують як Петра Багатостраждального), та УПЦ МП в 2015 році (вшановують як праведного Петра Калнишевського).

Згідно з документами архіву Нової Січі (1734−1775), Калнишевський походив із селянського («мужичого») роду; за іншими відомостями — з українського шляхетського роду Роменської сотні Лубенського полку. Мар'ян Дубецький, в своїй статті: «Доля останнього отамана кошового», подає відомості, що Петро Калнишевський походив з Подільського воєводства, та в московських актах був записаний як «подільський шляхтич».

На Січі, куди, за переказами, Калнишевський потрапив ще в юному віці, у 8 років, він пройшов шлях від джури до найвищих посад у Війську Запорозькому. Відзначався своїм розумом та фізичною силою. Був військовим осавулом і відповідав за стан та організацію війська, потім суддею Війська Запорозького низового (1760). У 1762 р. обраний кошовим отаманом, але того ж року після зустрічі в Москві з царицею Катериною II усунутий із посади. У січні 1765 року всупереч царській волі старшина знову обрала його кошовим і переобирала на цю посаду протягом наступних 10 років (до ліквідації Січі Катериною ІІ у 1775).

За мужність у російсько-турецькій війні 1768−1774 рр. Військо Запорозьке дістало подяку від цариці. Кошовий отаман у віці 80 років став кавалером найвищого ордену Російської імперії - Андрія Первозванного, йому присвоєно військовий чин генерал-поручика Російської армії.

Обстоював земельні володіння і територіальні права Запоріжжя, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга (1755−1756, 1762, 1765).

Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, про заселення запорозьких земель, сприяючи переселенню туди селян з Лівобережної України, Правобережної України й Слобідської України. Попри вимоги поміщиків, не видавав із володінь Січі втікачів. Уважав створення хуторів і зимівників засобом стримування наступу царизму на територію Вольностей Війська Запорозького низового: 1770 р. там налічували 45 сіл та близько 4000 хуторів-зимівників. Калнишевський був людиною заможною і віруючою. Коштом Калнишевського збудовано церкви: св. Трійці в с. Пустовійтівка, Покрови Пресвятої Богородиці в м. Ромни, Свято-Миколаївську в м. Сміле та ін.; придбано багато церковної літератури, фінансував чимало шкіл тощо.

Відомо, що Петро Калнишевський був у товариських стосунках із князем Потьомкіним-Таврійським. Протягом 1765−1766 рр. кошовий отаман Петро Калнишевський перебував у Петербурзі з делегацією старшин, серед яких був і військовий осавул Пшимич Василь Андрійович (Писмич). Метою поїздки було розмежування запорозьких та слобідських земель, також козаки подали клопотання про повернення запорозьких земель та підпорядкування Війська колегії чужоземних справ.

У 1768 році на Січі спалахнув козачий бунт (так званий «бунт сіроми»), під час якого Калнишевський та козацька старшина ховалися у Новосіченському ретраншементі під захистом московських військ. На другий день загін Калнишевського разом з гарнізоном ретраншементу придушили повстання.

Князь Потьомкін виступив на засіданні уряду з проектом ліквідації Запорозької Січі 23 квітня 1775 року. 4 червня за схваленим планом 100-тисячне військо під командуванням генерал-поручника Петра Текелія, повертаючись із турецької війни, обступило Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на турецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою.

Загарбники розграбували військову скарбницю, припаси, архів, церкву. Разом зі старшиною Калнишевського 25 червня 1776 року заарештовано і на пропозицію Потьомкіна довічно заслано до Соловецького монастиря, куди доправлено наприкінці липня 1776 року. Монастирському керівництву наказано утримувати Калнишевського «без відпусток із монастиря, заборонити не лише листування, але ще й спілкування з іншими персонами і тримати під вартою солдат монастиря».

Петра Калнишевського утримували у казематі № 15. «Порційних грошей» виділяли 1 карбованець на добу (що в 40 разів більше, ніж іншим в'язням). На заощаджені гроші він відремонтував свій каземат, а наприкінці життя купив Євангеліє вартістю 2435 карбованців і подарував його монастирю. У 1792 році Петро Калнишевський переведений в одинарну в'язницю біля Поварні.

Після того кошового перевезли з Прядильної камери в інше приміщення. Просидівши в тюрмі такий довгий час, він здичавів, став похмурий і втратив зір; в нього, як у звіра, виросли великі нігті, довга борода і весь одяг на ньому, каптан з ґудзиками розпався на лахміття і звалювався з плечей.



Указом нового імператора Росії Олександра Павловича від 2 квітня 1801 року він був помилуваний за загальною амністією й отримав право на вільний вибір місця проживання. За своїми літами (йому йшов 111 рік) і станом здоров'я залишився ченцем у монастирі, де й помер на 113 році життя 12 листопада (31 жовтня) 1803 року.

Похований Петро Калнишевський на головному подвір'ї Соловецького монастиря перед Преображенським собором. Могила не збереглася, але на паперті Спасо-Преображенського собору Соловецького монастиря досі збережено могильну плиту з текстом:

Навесні 1887 року Соловки відвідав український історик Дмитро Яворницький. Його праці донині є найважливішим джерелом наших знань про ув'язнення отамана.

2008 року Помісний Собор Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язку з 1020-літтям Хрещення Київської Русі-України благословив приєднати праведного Петра Багатостраждального (Калнишевського) до лику святих для загального церковного шанування, занести його ім'я у православний церковний календар, чесні останки праведного Петра вважати святими мощами та віддати їх на волю Божу. Собор благословив будівництво храмів на його честь.

Пам'ять праведного Петра Багатостраждального — 14 (1) жовтня, у день Покрови Пресвятої Богородиці, покровительки козацтва.

23 грудня 2014 року Українська Православна Церква Московського патріархату приєднала до лику святих Петра Калнишевського.

13 листопада 2015 року Блаженніший Митрополит Київський і всієї України Онуфрій (УПЦ МП) очолив Літургію з чином прославлення святого праведного Петра Калнишевського у Покровському архієрейському соборі Запоріжжя, де спеціально до цієї події був встановлений старовинний козацький іконостас XVIII ст. День вшановування 13 листопада — у день його представлення.

Красіцький Олександр
командант Польової Жандармерії Української Галицької Армії
Красіцький Олександр – командант Польової Жандармерії Української Галицької Армії
Олександр Красіцький (1870–1946) - український військовик, підполковник Української Галицької Армії, командант Державної жандармерії ЗУНР.

Народився в 1870 році. Учасник Першої світової війни - майор жандармерії австрійської армії. 1918 року в лавах організаторів, став командантом Польової жандармерії УГА при Начальній Команді Галицької Армії, незабаром іменованої Державною жандармерією Західної Області Української Народної Республіки, підполковник. Його заступником стає отаман Індишевський, по відкомандируванню його до Великої України - отаман Яків Яськевич.

У лютому 1919 року отримує призначення команданта Державної жандармерії ЗУНР та виїздить до Станіслава, де на той час перебував уряд; польову жандармерію УГА очолив сотник Іван Козак.

10 березня 1920 року біля села Глубічок поблизу Бірзули командант Красіцький попрощав корпус жандармерії до подальшого з'єдинення в шерегах Української Держави, чому, на жаль, у швидкому часі не судилося збутися.

Державна жандармерія ЗУНР - служба правопорядку в Західноукраїнській Народній Республіці, поліцейське формування, організоване за військовим зразком. Була підпорядкована державному секретаріату внутрішніх справ.

Створена під керівництвом заступника державного секретаря внутрішніх справ Р. Перфецького згідно з рішенням Української Національної Ради ЗУНР від 6 листопада 1918 та ухвали Ради державних секретарів від 13 листопада 1918. За основу його організації взято австрійський закон про жандармерію від 25 грудня 1894. На місцях створювалися військово-територіальні області, окружні та повітові команди жандармерії, а також сільські та міські станиці. Головна команда Корпусу української державної жандармерії містилася у Львові. Першим Командером був майор Індишевський Лев. Згодом перебувала у Тернополі. Присягу вишколу жандармів приймав держаний секретар Лонгин Цегельський. Перший командир - сотник (згодом отаман) М. Федитник. У грудні 1918 при Галицькій армії створено Польову сторожу (жандармерію), якою керував командант Красіцький Олександр.

На Державну жандармерію покладали функції охорони громадського порядку, боротьби зі злочинністю і контрабандою, попередження правопорушень тощо.

Законом від 15 лютого 1919 Українська Національна Рада ЗУНР провела реорганізацію жандармерії. В питаннях забезпечення громадської безпеки вона підпорядковувалася державним повітовим комісарам, а у військовій, господарсько-адміністративні, підготовки кадрів та контролю службах - своєму безпосередньому керівництву (командантам). Найвищою інстанцією у всіх справах стало Державне секретарство внутрішніх справ, при якому було створено 6-й відділ жандармерії і поліції замість скасованої посади інспектора жандармерії. Для несення служби безпеки на залізниці рішенням Державного секретарства військових справ від 24 березня 1919 створено Залізничну жандармерію (командант - Ю. Буцманюк, згодом -Матвій Яворський). Після ліквідації в червні 1919 Державного секретарства внутрішніх справ жандармерію було перепідпорядковано: спочатку Начальній команді УГА, потім - команді запілля, а згодом - військовій канцелярії Диктатора Західної Області УНР Євгена Петрушевича. У середині липня того ж року в корпусі служило 28 старшин, понад 1150 жандармів і 2000 міліціонерів; командир - отаман І. Дичка. Під час воєнних дій на українських землях, що раніше входили до складу Російської імперії, в липні 1919 Державну жандармерію перейменовано на Народну сторожу, щоб у населення назва формування не асоціювалася із жандармерією царського уряду. Після переходу на Велику Україну жандармерія ЗУНР підпорядкована Команді етапу УГА. Державна жандармерія перестала функціонувати на початку 1920 водночас із припиненням існування УГА.


Made on
Tilda