Петро Дорошенко (1627, Чигирин - 19 листопада 1698, с. Ярополче, Московія) - визначний український військовий, політичний і державний діяч. Гетьман Війська Запорозького Правобережної України (1665-1676), очільник Гетьманщини (1668-1670). Козацький полковник, учасник Хмельниччини та козацько-московської війни. Гетьманування, котре припало на добу Руїни, провів в постійних війнах, як з зовнішніми, так і внутрішніми супротивниками.
Народився в 1627 році в Чигирині, нині Черкаська область, Україна. Походив із давнього козацького роду, онук соратника Петра Сагайдачного Михайла Дорошенка, який загинув під час виправи на Крим 1628 року. Батько - наказний гетьман Дорофій Дорошенко.
Загалом існуючі джерела не дають змоги широко висвітлити життя і діяльність Петра Дорошенка в молоді роки - до часу проголошення гетьманом в 1665 році відомості про нього досить фрагментарні.
Мав добру освіту, добре знав латинську і польську мови. На початок Хмельниччини обіймав посаду писаря ГВА. 1655 року призначений наказним полковником, відтоді до 1665 року позмінно очолював Прилуцький, Чигиринський, Канівський та Черкаський полки. Виконував дипломатичні доручення Богдана Хмельницького, зокрема вів переговори з шведським урядом щодо союзу проти Речі Посполитої, також згодом очолював делегацію до Москви 1659-1660 року.
По смерті Богдана Хмельницького гетьманом, на старшинській раді 1657 року в Корсуні, було проголошено ватажка шляхетсько-олігархічного угруповання Івана Виговського. Петро Дорошенко визнав його владу, але не входив до близького оточення нового гетьмана. Під час повстання Мартина Пушкаря на чолі полку вів бойові дії проти повстанців. Активний учасник Козацько-московської війни. Брав участь в перемовинах з посольством Станіслава Бєнєвського, які завершились угодою авторства Немирича-Виговського - Гадяцьким договором. 7 вересня 1658 року перебував в таборі під Гадячем. Згодом зосередив полк проти наступу московських військ у Срібному, але утримати містечко під натиском армії Семена Пожарськогоне вдалося.
На відміну від старшин з оточення Виговського не отримав від Сейму Речі Посполитої ні маєтків, ні шляхетства, тож зрештою, коли на Правобережжі зросли опозиційні до гетьмана настрої, Дорошенко з частиною полку відбув на Чигиринщину, де невдовзі разом з Іваном Ковалевським став одним з найближчих дорадників Хмельниченка, який, у свою чергу, незабаром по вересневій різанині на Чорній раді в Германівці, й отримав булаву.
Брав участь в перемовинах з Анджеєм Потоцьким, який безрезультатно намагався намовити козацтво залишитися в складі Речі Посполитої. Опісля очолив переговори з Олексієм Трубецьким, які зрештою завершилися підписанням Хмельницьким Переяславських статей. Оскільки їх умови були ще гірші за попередні домовленості, в кінці року Петро Дорошенко, на чолі посольства, відбув до Москви задля перегляду угоди.
У 1663–1664 роках - генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 року - полковник Черкаського полку.
10 жовтня 1665 року правобережні полковники обрали Дорошенка тимчасовим гетьманом Правобережної України, а на початку січня 1666 року у Чигирині козацька рада підтвердила вибір старшини. Він замінив на цій посаді Степана Опару. У 1665-1666 роках Петро Дорошенко придушив амбіції двох претендентів на гетьманську булаву - Василя Дрозда і Дацка Децика.
Прагнучи стабілізувати внутрішнє становище Правобережної України, Дорошенко, за підтримки київського митрополита Йосифа Тукальського, провів ряд реформ. Щоб позбутися залежності від козацької старшини, створив регулярне 20-тисячне військо з найманих частин (сердюки і компанійці), які відзначалися особистою відданістю гетьманові.
Для зміцнення фінансової системи Гетьманщини Дорошенко встановив на українському кордоні нову митну лінію і почав карбувати власну монету. Проводячи політику колонізації незалежних земель, Дорошенко на степовому порубіжжі утворив новий Торговицький полк, який довірив Степанові Щербині. Намагаючись здобути підтримку серед народних мас, Дорошенко часто скликав козацькі ради, де вислуховував думку рядових козаків.
Разом з активними заходами по реорганізації внутрішнього державного життя України Дорошенко розгорнув широку зовнішньополітичну діяльність. Стратегічною метою всієї внутрішньої і зовнішньої політики Дорошенка було об'єднання під своєю владою Лівобережної і Правобережної України. Після підписання між Московською державою і Річчю Посполитою Андрусівського перемир'я 1667 року, умови якого абсолютно нехтували державні інтереси України, Дорошенко вирішив укласти військовий союз із Кримським ханством і перейти під політичний протекторат Османської імперії.
У вересні 1667 року об'єднане українсько-османське військо, розпочавши воєнні дії в Галичині, змусило уряд Речі Посполитої визнати широку автономію Правобережної України і встановити українсько-польський кордон по річці Горині.
Однак, за умовами Підгаєцької угоди, Петро Дорошенко вимушений був таки визнати владу короля Речі Посполитої і внаслідок цього почати пошук нового покровителя в особі Османського султана.
Зміцнивши свої позиції на Правобережжі, Дорошенко на початку літа на чолі козацького війська перейшов на лівий берег Дніпра, де в цей час тривав антимосковський виступ. Напередодні повстання він пообіцяв лівобережному гетьману Івану Брюховецькому відмовитися від булави у разі коли той збройно виступить супроти царя. Натомість, за першої ліпшої нагоди, у військовому таборі під Диканькою, змовившись з колишніми прибічниками Якима Сомка, вислав козаків привести та ліквідувати Брюховецького, чим відвернув від війська запорожців котрі надалі збройно виступили проти Дорошенка. 8 червня 1668 року Петра Дорошенка проголошено гетьманом всієї України «Обох берегів Дніпра».
Гетьманування Дорошенка на Лівобережній Україні тривало недовго. Занепокоєна зміцненням гетьманської влади в Україні Москва почала підривати її шляхом підтримки його суперників і прямою військовою агресією. Запорожці, уклавши союз з Кримським ханством, заприсяглися завершити справу котру у таборі під Диканькою не вдалося завершити поплічнику Брюховецького полковнику Івану Чугую - усунути Дорошенка. Південні лівобережні козацькі полки відмовилися йому підкорятися через що він був змушений розпустити військо та, призначивши наказним гетьманом на Лівобережжі Дем'яна Многогрішного, повернутися у Правобережну Україну. На початку 1669 року Дорошенку за допомогою козаків під проводом Івана Сірка (котрий починав кампанію у лавах Суховія) вдалося розгромити Петра Суховія і його спільників - кримських татар.
Відсутністю Дорошенка в Лівобережній Україні скористалися противники гетьмана. У середині березня 1669 року в Глухові вони проголосили гетьманом Дем'яна Многогрішного, який уклав з Московією новий договір - Глухівські статті. Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко навесні 1669 року уклав союзний договір із Османською імперією. Цей союз затвердили Генеральна Військова Рада 10-12 березня 1669 року в Корсуні.
1669 року Дорошенко отримав від османського султана Мехмеда IV титул бея українського санджаку. На думку історика Наталії Яковенко основою військово-політичного союзу стала угода, підписана 18 років до того (у 1651 році) між Богданом Хмельницьким і османським султаном. За цим старим договором:
- територія Української держави мала охоплювати землі від Перемишля до Путивля;
- підтверджувалося право вільного вибору гетьмана, який обирався довічно;
- українська православна церква зберігала автономію у складі константинопольського Патріархату;
- українське населення звільнялося від сплати податків і данини на користь османської казни;
- на українських землях османи і татари не мали права споруджувати мечеті і брати ясир;
Османська імперія і Кримське ханство не повинні були укладати мирних договорів з Річчю Посполитою і Московією без згоди гетьмана;
султанські грамоти, які стосувалися України, мали писатися османською та українською мовами.
У вересні 1670 року Петро Дорошенко як санджакбей османського султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Речі Посполитої уманським полковником Михайлом Ханенком. Упродовж 1671 року призначений Дорошенком наказний гетьман Остап Гоголь вів воєнні дії проти армії Речі Посполитої і українських загонів Михайла Ханенка. 1671 року пройшов у незначних сутичках між противниками. Восени 1671 року армія Речі Посполитої на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю.
Навесні 1672 року розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Дорошенко, отримавши воєнну допомогу від Османської імперії, перейшов у наступ. У липні козацькі полки під проводом Дорошенка розгромили на Поділлі під Четвертинівкою козацькі загони Михайла Ханенка. 27 серпня 1672 року об'єднана українсько-османсько-татарська армія, яку очолювали османський султан Мехмед IV, кримський хан Селім I Ґерай та гетьман Дорошенко, здобула фортецю Кам'янець (тепер Кам'янець-Подільський) і рушила в Галичину. На початку вересня 1672 року українсько-османсько-татарські війська обложили Львів. Не маючи коштів для продовження війни, уряд Речі Посполитої 5 жовтня1672 уклав Бучацький мирний договір 1672 року.
Укладання Бучацького договору, за яким Річ Посполита відмовлялася від претензій на Правобережну Україну, Московська держава розцінила як можливість, не порушуючи Андрусівського перемир'я з Річчю Посполитою, захопити Правобережжя. У червні 1672 року, замість скинутого з гетьманства Дем'яна Многогрішного, лівобережним гетьманом обрали Івана Самойловича, якого 17 березня 1674 року було проголошено гетьманом всієї України.
У червні 1674 року московська армія під командуванням воєводи Григорія Ромодановського і козацькі полки на чолі з гетьманом Іваном Самойловичем вступили у Правобережжя і взяли в облогу гетьманську столицю - Чигирин. Два тижні гетьманські війська завзято обороняли місто. На допомогу Дорошенку під Чигирин підійшла османсько-татарська армія під командуванням візира Кара-Мустафи, яка змусила Самойловича і московські війська відступити.
Правобережна Україна знову перейшла під владу Дорошенка, проте ситуація на Правобережжі була складною. Роки виснажливої війни перетворили українські міста і села на правому березі Дніпра на суцільну руїну. Османські залоги, закріпившись у стратегічно важливих містах, вимагали сплати данини османському султанові, руйнували церкви або перетворювали їх на мечеті, грабували і захоплювали в полон місцеве населення. Жителі цілих сіл були змушені тікати на лівий берег Дніпра, сподіваючись знайти там безпечні умови для життя. Авторитет Петра Дорошенка впав серед місцевого населення. Розчарований політикою Османської імперії, він вирішив зректися булави.
Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Восени 1676 року 30-тисячна московська армія і полки Самойловича знову обложили Чигирин. 19 вересня 1676 року розпочався штурм гетьманської столиці, яку обороняв всього двотисячний загін сердюків. Після кількагодинного запеклого бою Дорошенко, розуміючи всю безвихідь становища, переконав козаків припинити опір.
Після зречення з гетьманства Дорошенко поселився в містечку Сосниця (тепер Чернігівська область), проте через деякий час на вимогу царського уряду переїхав до Москви. У 1679-1682 роках Дорошенка призначили вятським воєводою і мешкав безпосередньо у Вятці.
Останні роки життя Дорошенко провів у селі Ярополчому під Москвою (тепер село Волоколамського району Московської області Росії; за 135 км від Москви), яке було віддано йому в 1684 році в спадкове володіння. Там він, вже літньою людиною, одружився на Агафії Єропкіній, представниці столбового дворянства, яка народила йому синів Олександра і Петра, дочку Катерину.
Помер 19 листопада 1698 року на 71-му році.
Сердюки (серденята, сердюцькі (охочепіхотні) полки) - вояки найманих піхотних частин, що утримувалися гетьманами Війська Запорозького з другої половини XVII - першої половини XVIII століття. Складали гвардію гетьмана. Сердюків набирали переважно з українського населення, козаків Гетьманщини і Запоріжжя, які наймалися за утримання і платню від гетьманського уряду. Середній сердюцький полк нараховував 400-500 вояків. Вони несли військову службу на кордонах, всередині країни, охороняли гетьманську резиденцію. Указом російського царя від 14 липня 1726 року сердюцькі полки ліквідовано.
Перші згадки про сердюків відносяться до 1665 року. На думку історика Миколи Крикуна цих вояків початково називали «серденятами» від імені «Сердневого полку», що служив гетьманові Правобережної України Петру Дорошенку. Сердюки або серденята були професійними військовими заробітчанами з південної Київщини та Східного Поділля. Поступово вони перетворилися на українську військову формацію. На 1671 рік при Дорошенкові нараховувалося 5 сердюцьких полків.
Основний масив сердюків, що служили на Лівобережній Україні, походив з українського етнічного середовища. Цьому сприяв політичний статус Гетьманщини, відокремленої від західноєвропейських ринків найманства.
У 1660-1679 роках більшу частину сердюцьких формувань становили православні українці й білоруси Правобережжя, які в московських документах називалися спільно «литва». Також служили волохи і меншою мірою поляки. Волоська традиція військового найманства в козацькому війську тягнулася від часів Хмельниччини. Волохи служили переважно в «компанійській» кінноті. Між 1705-1711 роками сердюцькі частини поповнювалися вихідцями з Білорусі, Польщі та Придунав'я. Іноземці швидко асимілювалися, про що свідчать українські імена і прізвища їхніх нащадків.
В історіографії та народній пам'яті існувало ототожнення сердюків-найманців з чужинцями. Це явище мало соціально-психологічні, а не етнічні причини. Для козаків Лівобережжя сердюки були негідниками, що зводили військову справу до статусу ремесла, яке продається за гроші. Для простого населення сердюки були чужими захисниками інтересів панівних верств. Таке негативне сприйняття найманців-піхотинців відбилося в «Історії русів» та працях російської історіографії.